«ММ»

Микола Ковальчук, маґістр філології, редактор, дизайнер, перекладач

1. Коли враховувати політичну динаміку, здається, за кілька років це буде чи не єдиний спосіб публікувати щось українською :(

В минулому столітті українці багато разів вимушені були вдаватися до самвидаву. Український самвидав виходив підпільним друком за революцій та громадянської війни початку ХХ століття, за часів Другої світової війни, під час Опору ОУН-УПА, та й протягом подальших відлиг і застоїв, зокрема самвидав був поширений у колах шістдесятників.

Це важлива складова будь-якого спротиву, надійний засіб поширення інформації та поглядів, що не збігаються з позицією влади або навіть відверто їй суперечать. Зазвичай самвидав був дуже ризикованою справою, нерідко його автори важили життям.

Сучасні інформаційні технології та Інтернет як певний простір свободи применшують суспільно-політичну вагу друкованого самвидаву, а розвиток цифрового друку призвів до надміру «самвидаву» — від агіток марґінальних чи локальних політичних сил до рекламної продукції. Тому наразі маємо засилля «самвидавного» непотребу, контролювати який не може ніхто. Зрештою, ніхто й не намагається.

Тож історично це дуже важливе, інколи навіть вирішальне для поступу нашої культури явище. А на сьогодні — переважно позбавлене будь-якої цінності марнування паперу, другосортний засіб донесення другосортної інформації до будь-кого, хто трапиться під руку студентові - роздавачеві або відкриє свою поштову скриньку.

2. Якщо чесно, я не аж так глибоко цікавився цим питанням і бачив небагато. Але зазвичай переважає текстова інформація, це таке ніби традиційне застосування самвидаву. З іншого боку, якщо включати в поняття всілякі рекламні матеріали — як-от від супермаркетів побутової техніки чи продуктів, — то певно, у них візуальна частина переважає. Але ж це дуже умовне зближення двох різних явищ. «Чистокровного» самвидаву, в якому переважає візуальна складова, бачити не випадало.

3. Так, були часи :) У Могилянці, де я навчався, доволі довго виходила друком самвидавна газетка «Майдан Могилянка» (здається, заснували її Остап Кривдик та Аня Гриценко). Дат точно не пригадаю, це було перед Помаранчевою революцією, десь 2003–2004 роки.

Ми намагалися видавати його щотижня, це було постійне коло осіб — людей п’ятеро-семеро, кількість змінювалася з часом. Ми називалися Едиторія — редакція, в якій кожен по черзі був випусковим редактором. Зазвичай дописували в газету інші студенти, хоча ми теж багато писали. Картинки до матеріалів та новини добирали з Інтернету самі.

«ММ» мав переважно суспільно-політичне спрямування — щоразу були короткі новини, одна-дві аналітичні статті (щось про політичні чи культурні події в країні або про внутрішні, могилянські справи), інколи й художні тексти траплялися, були також анонси-оголошення, але платної реклами не було, ми цінували незалежність та об’єктивність.

В середньому наклад був триста примірників, це був задрукований з обох боків аркуш А3, складений удвоє, тобто зазвичай газета мала чотири сторінки, інколи вкладали всередину додаток А4, а кілька разів було навіть подвійне видання. Друкували у видавництві «Пульсари», а продавали по 25 копійок на плацах (внутрішніх подвір’ях обох академічних містечок) під час перерв між парами. Собівартість ми покривали, інколи навіть на чай із печивом зоставалося — для редакційних засідань пізно увечері в останній день :)

Редагували і верстали самі, тому видання мало дилетантський вигляд, але завдяки цій газетці я почав серйозно цікавитися типографією та професійно займатися видавничою справою — не лише як редактор, але й як дизайнер. У Чихольда, Рудера та Брінгерста я шукав відповіді на питання, що виникли під час роботи над самвидавним «ММ».